Навряд чи ще десь отримують таке задоволення від сходу сонця.

Його перші, ще холодні промені, пробиваються крізь скло автомобіля, і падають на десятки тисяч втомлених облич.
Обличчя невміло посміхаються, примружуючі очі.

Промені сонця спотикаються крізь загородження пʼятиповерхових будівель. Падають на асфальт, крізь який продираються темні пагорби.

По сонячному асфальту і темним пагорбам зацокали грубі каблуки, прикріплені до взуття з грубої шкіри, купленого на ринку.

Побачивши промені сонця, двигуни громадського транспорту по черзі почали приєднуватись до Двигунів пікапів, в гудінні свої наймитських пісень.

Промені сонця пробиваються крізь віконну раму, щільно заліплену темною плівкою. Промені сонця відправляють її спочивати після нічної зміни, разом необхідністю світломаскування найближчі 9 годин.

Навряд чи ще десь отримують таке задоволення від сходу сонця.

Тому що
Асфальт не мав на своєму тілі темних пагорбів.

Тому що тоді
Грубі каблуки в темряві спотикались об холодні сходинки підвалів, поспішаючи вниз.

Тому що тоді
Двигуни вперше в житті залишились в темряві від нестачі пального.

Тому що тоді
Віконні рами не уявляли, як це - жити під темною плівкою в режимі світломаскування.

Стомлені обличчя, що зараз мружаться від променів сонця за брудним автомобільним склом, ще кілька годин тому мружились в брудній темряві. Замість посмішки на них був страх.

Страх, що вони за пару годин не побачать сходу сонця.
Що вони не побачать його ніколи.

Навряд чи ще десь отримують таке задоволення від сходу сонця.